Дата публікації:
04 липня 2023
Кількість переглядів:
2074
Поділитися:

Колись хлопчик із Судану на ім’я Хузейфа знав про Україну лише те, що звідсіля родом футболіст Шевченко, і що країна є одним із лідерів у виробництві зерна. Сьогодні Гасмалла Хузейфа Аділь Ельжак розповідає про Україну в ефірі міжнародного арабського телебачення, може похвалитися знайомством із Президентом України, а ще – він колишній студент інженерного факультету СумДУ і має купу друзів-українців.

Чому Ви вирішили свого часу вступити саме до Сумського державного університету?

Насправді, це досить цікава історія. Ще коли я навчався у школі, вже тоді хотів поїхати вчитися за кордон. Мені було цікаво пізнати світ, інші нації та культури. Я завжди говорив батькам, що поїду, тому після закінчення одинадцятого класу не подав документи до університету на Батьківщині, в Судані, а почав шукати можливості вступу до іноземного ЗВО. Через деякий час моя мама побачила рекламу про можливість навчання у Сумському державному університеті, мені стало цікаво, я через Інтернет почав шукати інформацію про Україну. Варто зазначити, що тоді про Україну я знав лише те, що тут є футболіст Шевченко, бо я захоплювався футболом, і те, що ця країна серед лідерів по виробництву зерна. І все. Потім батьки допомогли мені оформити документи, і я приїхав сюди на навчання.

Що Ви перше згадуєте, коли чуєте назву свого університету?

Дуже багато чого запам’яталося. Якщо ви не знаєте, свого часу я був активістом в університеті, навіть обіймав посаду проректора з міжнародних відносин у студентському самоврядуванні. Насправді, спогадів купа, і це саме той час, який я би завжди хотів згадувати. У мене було багато друзів, і ми жили як велика дружня родина. Я тоді ще був підлітком, тому мені було цікаво все дізнатися та спробувати. Після завершення навчання в університеті я десять років не був в Україні. Коли приїхав, щоб висвітлювати події війни, і почув про університет – відразу згадав студентські дні, коли ми усі двадцять чотири години на добу були разом, наше веселе студентське життя… А ще згадується та турбота, яку я відчував від університету – про нас тут дійсно піклувалися.

Чи мали Ви свого фаворита серед викладачів?

Я дуже гарно запам’ятав той час, коли вчився ще на підготовчому факультеті, вивчаючи мову. Там тоді працювала Ольга Миколаївна, яка вчила нас російської. І ще там був Сергій Васильович. На жаль, не пам’ятаю прізвищ. Розумієте, ми приїхали сюди ще зовсім маленькими, і це ті люди, які були не просто викладачами, а які своїм піклуваннями заміняли нам батьків. Також з нами ще спілкувалася Лариса Вікторівна – вона працювала в деканаті. Ми її називали мамою. Тож, навіть зараз, коли мені потрібна порада, я можу їй зателефонувати.

Чи було щось, чого Вам не вистачало під час навчання у СумДУ?

Батьків, родини не вистачало, бо ми були дуже юні. А так, мабуть, нічого. В університеті тоді було дуже цікаво.

Розкажіть, будь ласка, детальніше про Вашу участь у студентському самоврядуванні.

На першому курсі мені запропонували взяти участь у танцювальному номері в конкурсі «Золотий інтеграл». Багато із ким я тоді познайомився, та взагалі вів доволі активне студентське життя. А наступного року мене до себе в команду покликав Андрій Савочка, який брав участь у виборах студентського ректора. Він запропонував мені стати проректором із міжнародних відносин. На той час такої посади в студентському ректораті ще не було, тож, я мав стати першим. Я погодився, наша команда виграла вибори, і я став піклуватися про іноземних студентів та їхнє студентське життя в СумДУ. Мені доводилось вирішувати різні питання, навіть у представників місцевої поліції був мій особистий номер телефону, щоб у разі чого вони могли зателефонували мені, і я допоміг вирішити якесь непорозуміння. Знаючи три мови (арабську, англійську та російську) я спілкувався з усіма.

Також велике значення в моєму студентському житті мав Студклуб. Я танцював на сцені, був ведучим різних заходів. У мене була величезна кількість друзів. Ми їздили в інші міста на конференції студентського самоврядування. І взагалі, «політех» для мене – не просто заклад освіти, це школа життя. Я приїхав сюди в тому віці, коли людина починає дорослішати, і моє становлення пройшло якраз в СумДУ. Я навчився готувати (сміється), жити самостійно. Багато чим в житті я завдячую саме тим рокам, які я навчався тут. Я зустрічав багато людей, які навчалися в інших вишах, і з упевненістю можу сказати, що в них не було такого студентського життя, як у нас. За роки навчання мої друзі-українці стали для мене родиною, і коли я повертався на Батьківщину, в мене було відчуття, що я залишаю свій дім, наче я залишив частину своєї душі тут, в Сумах.

Чи є у Вас якийсь яскравий спогад зі студентства, яким би Ви хотіли поділитися?

Коли тільки приїхав до Сум і навчався на підготовчому відділенні, я захворів. Мене і ще одного хлопця-іноземця, мого земляка з Судану, відвезли до лікарні та поклали в інфекційне відділення. Мені було дуже страшно, адже я на той час ще не знав ні української, ні російської, тож просто не розумів, що відбувається. Лікарі нічого не говорили – приходили у масках, робили уколи і йшли (так я це бачив). Я тоді думав: «Що зі мною? Чим я захворів? Чого мене закрили у кімнаті й не випускають? Що зі мною буде?» Я зовсім недовго пробув в Україні, а вже втрапив у халепу, боявся, що в мене якась страшна хвороба.

Тоді ми з товаришем дуже перелякалися та вирішили втекти з лікарні. На вулиці було холодно, градусів 25 мінус, а в нас не було верхнього одягу, бо його забрали у лікарні. І от ми, два іноземця, намагалися повернутися до гуртожитку. Але ми не знали, де він і як доїхати до нього. І пояснити перехожим також не могли, адже я тоді знав лише кілька слів: «гуртожиток», «базар», «треба» і «не треба» російською. Ось так ми ходили по вулиці говорячи «гуртожиток» кожному і кожній. А вони лише дивилися якось дивно і йшли далі. Мабуть, через те, що я говорив не зовсім правильно. 

Раптом біля нас зупинилося таксі – стара Лада. Таксист опустив скло і говорить: «Хай». Ми подумали, що нарешті знайшли людину, яка знає англійську і почали все пояснювати. Проте «хай» було єдиним, що знав таксист англійською.  Тоді ми почали повторювати: «Гуртожиток». Він зрозумів, що ми студенти, які живуть в якомусь гуртожитку «політеха», і вирішив нас підвезти. Але пояснити, який саме гуртожиток нам потрібен, ми не могли, тому таксист просто вирішив їхати до кожного по черзі. Ось так їздили, доки не побачили здалеку наш і почали активно жестами повідомляти про це таксистові.

Коли ми дісталися гуртожитку, нас вже чекали декан, викладачі, перекладач і всі-всі. Виявилося, що їм зателефонували з лікарні та повідомили, що ми втекли. А ми, в свою чергу повідомили, що більше не хочемо тут навчатися, а хочемо повернутися додому… Згодом нам пояснили, що у нас просто був грип, і що коли ним хворіють, людину потрібно ізолювати. Ось така історія.

Чи вважали Ви тоді, коли вступали, що диплом Сумського державного університету – це престижно?

Я не замислювався над цим. Диплом СумДУ визнається у моїй країні, як і в багатьох інших арабських країнах. Особисто я вважаю так – якщо людина приїхала сюди саме навчатися, то їй дадуть дуже гарні знання, адже тут професійні викладачі. Усе залежить від студента: якщо він хоче вчитися – він отримає тут ґрунтовні знання.

Чи допомогло Вам навчання в СумДУ в подальшій побудові кар’єри?

Зараз я працюю журналістом на найбільшому телеканалі арабського світу. І журналістом свого часу я став саме завдяки «політехові». Коли я навчався на другому курсі, університетові якраз виповнилося 60 років. На заході, присвяченому ювілею, в якому я брав участь, була присутня директорка Сумського телебачення (ред. тоді Сумську державну телерадіокомпанію очолювала Лариса Якубенко, на даний час вона – представниця Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Сумській області). Пізніше ми познайомились, і вона запросила мене працювати на телебаченні. Моєму працевлаштуванню також посприяла Ніна Дмитрівна Світайло, котра тоді була проректоркою з виховної роботи. Я пройшов тренінг і став вести прогноз погоди. Коли я повернувся до себе на Батьківщину, я вже чітко усвідомлював, що це саме те, чим я хочу займатися.

Що би Ви побажали студентам та нашому університету? Можливо, у Вас є настанова або порада?

Студенти повинні приділяти максимальну увагу своєму навчанню. Але в той же час вони повинні розуміти, що вже ніколи не повернуться у студентські роки. А це дуже цікавий період життя. Це ті роки, які людина не забуде ніколи, адже вони впливають на її характер, її майбутнє. Кожен студент має прожити ці роки як студент. Тобто не тільки вчитися, а й цікавитися багато чим.

А університету я хочу побажати, щоб він розширювався, будував відносини із закордонними вишами – особливо на Сході. Адже важливо ділитися не тільки навчанням, а й іншим досвідом, зокрема – студентським життям. Те, чого не вистачає вишам в моїй країні. В СумДУ студенти можуть, наприклад, долучитися до студентського самоврядування, вони можуть відчути себе важливими, отримати певні навички, впливати на певні соціальні процеси, щось вирішувати, і це дуже добре! І звісно я бажаю почути, що Сумський державний університет – один із найкращих університетів у всьому світі! Вірю, що так і буде.

 

Спілкувалася студентка групи ЖТ-11 Анастасія Кизим

Фотосвітлини - з особистого архіву Гасмалли Хузейфа Аділь Ельжака.

Сумський державний університет,
вул. Харківська, 116,
м. Суми, Україна, 40007

Контакти для екстреного зв'язку
Інша контактна інформація
Доступ до публічної інформації

Сумський державний університет
вул. Харківська, 116,
Корпус Г, кімната 312
Тел. : +38 0542 687835
e-mail: [email protected]

Сумський державний університет
вул. Харківська, 116,
Корпус Ц, кімната 307
Тел.: +38 0542 687899
e-mail: [email protected]