укр 
eng 
Анна Терещенко здобула в СумДУ освіту перекладача. В студентські роки дівчина була дуже активною, мала успіх як у навчанні, так і в громадському житті університету. Саме завдяки СумДУ Анна відкрила для себе світ, коли поїхала за програмою «Work and Travel» до США. Починала свій кар’єрний шлях з роботи хостес у всесвітньовідомій мережі ресторанів, а сьогодні навчає стюардес-початківців у Саудівській Аравії.
Цього року СумДУ відзначає 75-річний ювілей. А які роки пов’язують Вас із університетом?
Я вступила до СумДУ у 2006 році на гуманітарний факультет і в 2011-му закінчила факультет іноземної філології та соціальних комунікацій. Моя спеціальність – перекладач, викладач англійської та німецької мови.
Чому Ви обрали саме Сумський державний університет?
По-перше, хочу відзначити, що мені пощастило обрати цей університет, тому що свого часу саме він дав можливість відкрити світ. І сьогодні я, напевно, побувала у всіх куточках земної кулі.
Чому саме СумДУ? Його рекомендували мої батьки, які також тут навчалися – вони розповідали про своє життя, про п’ять років незабутньої молодості, і я хотіла відчути те, що відчували вони. Також СумДУ славився активною життєвою позицією, великою кількістю різноманітних програм, конференцій.
Зі шкільних років у мене був хист до вивчення іноземних мов. У одинадцятому класі я вже розуміла, що свою майбутню професію хочу пов’язати з мовами, тому довго не вагалася, куди саме вступати.
Чим Ви зараз займаєтесь, де працюєте?
Коли я закінчила університет, як і всі молоді випускники, я стояла на роздоріжжі, де себе знайти. Я пішла працювати до компанії «Netcracker» технічним перекладачем. Дуже цікава компанія з американськими стандартами, мені там подобалось.
На момент завершення навчання в університеті завдяки СумДУ я вже побувала в Сполучених Штатах Америки, вільно володіла англійською мовою. Десь через рік у мене з’явилася можливість спробувати себе у роботі стюардеси, в країні під назвою Катар, про яку я вперше чула. Це було щось зовсім нове – я потрапила з маленького містечка у великий світ, до країни, маленької за своєю територією, але яка, напевно, на 20-30 років випереджала в розвитку інші країни. Там зустріла багато друзів, мала змогу познайомитися з різними культурами та вивчити базову арабську мову. Працюючи стюардесою я облітала всю земну кулю, легше показати, де я не була, ніж де була.
Я постійно працювала над собою, але відчувала, що потрібно вдосконалюватися. Згодом, десь шість років тому, мене запросили на інший контракт, і переїхала в іншу країну – Саудівську Аравію. Це був новий челендж. Тоді ця країна була досить закрита, і я відчувала деякий дискомфорт, багато читала: як треба поводитися, як спілкуватися з людьми… Зараз вже не літаю, а працюю викладачем – навчаю молодих та енергійних техніці безпеки у літаках.
Хто з викладачів університету запам’ятався Вам найбільше?
Віталій Дорда – на той момент молодий викладач. У нього був спільний вайб зі студентами. Його заняття орієнтувалися виключно на практичне використання англійської мови – дуже цікаво й інформативно. Наприклад, Віталій Олександрович давав нам перекласти якийсь слоган так, щоб покупці вибрали саме цей продукт. Це було просто неперевершено, як ми працювали над собою, вдосконалювалися за ці п’ять років із ним.
Також Ніна Чернюк була дуже відомим викладачем на нашій кафедрі. На жаль, її вже немає, але основи лінгвістики нам дала саме вона. На її пари всі ходили зі страхом – коліна трусилися, руки пітніли, але я завжди піднімала руку, була першою, бо мені предмет просто нереально подобався.
Світлана Баранова – мій керівник дипломної роботи. Щиро вдячна й досі пам’ятаю. Вона давала натхнення і розуміння моєї дипломної роботи.
Чи прогулювали Ви пари?
Я отримала диплом за спеціальністю «Переклад» із відзнакою. Чи були пари, які я намагалась відвідувати рідше? Так, це була фізкультура. Не завжди я прокидалася на першу пару, особливо взимку, коли мала йти до басейну, гадаю, що студентство зрозуміє. Можливо, зараз я б так не робила, але на той час це була частина студентського життя.
Яка дисципліна була Вашою улюбленою в університеті?
Я зараз не виділю одну, сумарно – все, що пов’язано з перекладом, особливо – синхронним перекладом. Знову ж згадаю Віталія Олександровича Дорду. Це було дуже складно – ти спочатку маєш зрозуміти, що люди кажуть, потім перекласти та озвучити. У нас були спеціальні вправи, ми тренували пам'ять і завжди починали практику з синхронного перекладу. Письмовий переклад – це коли ти маєш час подумати, натомість, усний був справжнім челенджем для мене.
Чи можете згадати свою улюблену аудиторію в студентські роки?
Я пам’ятаю ЕТ-корпус – так би мовити, головна будівля нашої кафедри.
Ще я багато часу провела в Ц-корпусі, 209 аудиторія, здається. Деякі предмети у нас були з журналістами, тож маю серед них багато друзів. Кльові люди, зараз теж слідкую за ними в Інстаграм. Всі дуже веселі. Ми з ними також зустрічалися за «Б» корпусом. Це був особливий корпус – бібліотека, там проводилися важливі студентські наради. Це я жартую, звичайно.
У головному корпусі одна з моїх улюблених аудиторій, власне, й не аудиторія – актова зала. Місце, де ми проводили безліч часу, відпрацьовували якісь танці, номери... Пам’ятаю, як на першому курсі ми – гумфак – виграли «Золотий інтеграл». Це було значне досягнення – велика перемога для факультету.
Розкажіть, будь ласка, детальніше про «Золотий інтеграл» та інші яскраві спогади зі студентського життя.
Інтеграл – це щось нереальне. Ми ходили два місяці на відпрацьовку – танцювали, готувалися до різних номерів. Раніше я займалася народними танцями, тому в університеті продовжила танцювати. Старші студенти передрікали нам перемогу, але то був нереальний кайф, коли зі сцени оголосили, що гумфак виграв. Напевно, це був мій перший крок на шляху до успіху. Так, були «Інтеграли» і на другому, і на третьому, і на четвертому, і на п’ятому курсах, але це почуття, коли ти новенький, коли ти студент і твій факультет завоював кубок, емоції просто неймовірні.
Також ми їздили в агітпоїзди до різних шкіл, училищ. Ми робили невеличкий перформанс – розповідь про СумДУ, яка закінчувалася концертом. За агітпоїзд ще й платили по 25 гривень! Це було дуже круто у студентські часи. І взагалі в ті поїзди збиралися веселі й неординарні люди, з якими не тільки в агітпоїзд, а й у вогонь і воду підеш.
Та коли приходила сесія, всі події закінчувалися дуже швидко, це був час знову відкривати підручники, готуватися до іспитів.
Ви згадували про поїздку до США. Розкажіть про неї.
Я потрапила туди через досить популярну на той час програму «Work and Travel». Про цю програму нам розповідали в університеті. На той момент дехто з моїх знайомих дівчат вже з’їздили до Туреччини, Америки, Європи. Я розуміла, що, якщо хочу розмовляти вільно англійською, маю також їхати. Почала консультуватися з викладачами, чи це можливо і як можливо, тому що четвертий курс – рік написання першої роботи бакалавра. Потрібно було шалено вчитися, щоб достроково скласти сесію. Про позанавчальну діяльність я забула на три місяці, бо вже починала ставити пріоритети – доросле життя стукало в двері.
Викладачі йшли назустріч, і роботу я написала буквально за місяць чи півтора, успішно склала сесію, захистила бакалаврську. І вже з відчуттям легкості полетіла до Сполучених Штатів Америки, де провела пів року.
В США я працювала хостес у «Hard Rock Cafe» у Південній Кароліні. Це маленький штат, але я його обрала, бо для мене було важливо побачити океан. У перші дні було складно спілкуватися з носіями англійської, щоб вони мене розуміли і я їх розуміла. В університеті ми вчили класичну англійську, а насправді вона простіша. Я це зрозуміла дуже швидко, тому переключилась на такий самий рівень і, напевно, за тиждень чи два у мене вже не було ніяких проблем із спілкуванням.
Моя робота була начебто проста: потрібно було посміхатися, зустрічати гостей, давати меню і проводити до столика. Але це на весь світ відома мережа ресторанів, де знаменитості, типу Bon Jovi, Madonna, Shakira та інші круті зірки залишають свої гітари, костюми. Люди приходять подивитися, наприклад, на якийсь костюм Bon Jovi, у якому він виступав у 90-то якомусь році, і щоб потрапити до ресторану стоять годинами у черзі.
Як звичайна студентка, я спершу нічого не знала про цю мережу, для мене «Hard Rock Cafe» уявлялось як місце, де якісь хардрокери збираються, але це виявився дуже елітний ресторан. Тож, окрім того, щоб посміхатись, я мала спілкуватися з людьми, які стоять у черзі, щоб їм не було нудно чекати. Весь день я розмовляла – відвідувачам було цікаво послухати, звідки я, про нашу країну, багато питали, що я тут роблю, як мені Америка.
У мене з’явилося там дуже багато друзів, із якими я й нині підтримую зв'язок, зараз вони підтримують мене, запитують про події в Україні… Це було більше 10 років тому, і тих людей я більше не бачила в реальному житті, але та дружба, те натхнення і той драйв, у якому ми працювали, зберігся і до сьогодення.
Ваші побажання університету в рік ювілею та поради нинішнім студентам СумДУ.
Мені б хотілося побажати студентам вірити у свої знання та сили, насолоджуватись незабутніми роками студентства. Все у ваших руках! Бажаю всім знайти себе і знайти ту сферу, де ви профі. А ще – завжди бути вдячним універу та вашим викладачам за ті знання, які ви тут отримали. Якщо є у вас можливість поїхати до якоїсь країни, вивчити якусь культуру, робіть це. Ви не знаєте, що й коли стане у нагоді. Час змінюється і світ змінюється також, нам треба йти з ним упевнено і гордо. Дуже хочеться, щоб про всіх українців, які зараз перебувають за кордоном, класно говорили, щоб знали, що ми освічені люди, котрі мають жагу до знання. А все з чого починається? Для мене все почалося з універу.
А СумДУ я бажаю наснаги, гарних студентів і викладачів! Всім нам бажаю перемоги!
Спілкувалася студентка групи ЖТ-12 Анна Оропай
Світлини з особистого архіву Анни Терещенко
