укр 
eng 
Чверть століття тому випускник СумДУ Костянтин Каріх отримав диплом за спеціальністю «Інженер електронної техніки». Тоді він не збирався йти на завод – працював на телебаченні, грав у КВН, згодом – тренував команду. Та життя все ж привело Костянтина на виробництво, і сьогодні він працює начальником служби охорони праці ТОВ «Гуала Кложерс Технологія Україна».
Наша зустріч присвячена ювілейному року народження університету. Йому – 75. Здається, у Вас теж цього року ювілей пов'язаний із СумДУ?
Так, 25 років тому, в 1998 році, 2 липня, я отримав з рук декана свого факультету диплом про вищу освіту за спеціальністю «Інженер електронної техніки».
Отже, Ви вступили до університету в якому році?
У 1993 році. Коли я навчався, тут було шість факультетів – МашФак (Машинобудівний факультет), ХімМаш (факультет хімічного машинобудування), факультет автоматизації виробництва, економічний, механіко-математичний і медичний факультет. З часом ХімМаш та МашФак об’єднали в інженерний факультет. А я навчався на факультеті автоматизації виробництва, зараз це факультет ЕлІТ.
Минуло вже 25 років після закінчення університету, як вважаєте, це було правильне рішення – вступити до СумДУ?
Я жодного разу не пожалкував, що обрав саме цей університет. Вважаю, що СумДУ, це флагман вітчизняної освіти в нашому регіоні. Не хочу образити інші навчальні заклади, але вже у той час, коли я вступав до «політеху» цей заклад вищої освіти вважався найкращим у місті. Якщо хтось говорив, що навчається тут, до нього було більш поважливе ставлення, ніж до всіх інших.
У 2003 році, коли хотіли об’єднати сумські виші, що призвело до масових студентських протестів і Революції на траві, в СумДУ проводився фестиваль гумору. Під час виступу однієї з команд прозвучала пісня, в якій були такі рядки: «Своє коріння не забуду, я із «політеху» вийшов», автор – колишній студент механіко-математичного факультету Олександр Торопов. Зал аплодував стоячи. І ці рядки я згадую вже багато років.
Коли згадують про університет, що перше спадає на думку?
Я про кожен день свого студентського життя можу розповідати дуже багато. Якщо колись СумДУ дійде до зйомок власних серіалів, запросіть мене в сценарну групу, я серій на тридцять можу назбирати матеріалу зі свого студентського життя. Багато всього відбувалося – кожен день нова історія, якась подія, дуже цікаво і змістовно.
Як приклад можу розповісти про своє знайомство з університетом. Це був 1986 рік. Моя тітка працювала в бібліотеці університету, і вона мені та моїй сестрі дістала квитки на фестиваль гумору. Я вперше потрапив на такий захід. Передусім, мене просто вразив зал, а ще – тоді в СумДУ виступали команди КВН з усієї України, і перший раз тут я побачив «корифеїв», «богів», «патріархів» КВНівського руху – хлопців у зелених піджаках – команду КВН «Ексцентрик»: Кривопішин, Лоза, Малюк, Дяченко, Волов, Кошеленко … Тоді я мріяв хоч би поряд із ними постояти, потриматися за лацкан піджака. Після того, на квітневий фестиваль я вже йшов свідомо, бо знав, що виступатиме «Ексцентрик». У фестивалі брали участь багато команд, але всі йшли подивитися саме на цих хлопців – то була легенда.
Я тоді й мріяти не міг, що за кілька років доля приведе мене на цю ж сцену й поставить поряд із Кривопішиним і Лозою. Саме вони, вважаю, й «спаплюжили» моє подальше студентське життя, бо в той час я більше хотів до них, ніж на завод.
До вступу в «політех» я чотири рази складав іспити до різних медичних вишів. Коли в черговий раз я не зміг вступити, і моя мрія знову не здійснилася, я вирішив обирати навмання. У місцевій газеті тицьнув пальцем у перше-ліпше оголошення, де прочитав, що Сумський фізико-технологічний інститут, факультет автоматизації виробництва, проводить набір на навчання. Склав іспити, вступив. Але, якщо чесно, обираючи між навчанням та КВН, я більше часу проводив не в аудиторіях, а саме в залі.
Сама атмосфера КВН в університеті будувалася на двох факультетах –ХімМаш і МашФак, там було дуже багато творчих особистостей. І коли я говорив, з якого я факультету, всі дивувалися – що тут роблю. Можна сказати, що своєю присутністю я розбивав стереотипи.
Ви сказали, що якби знімали серіал про наш університет, Ви могли б надати багато цікавого матеріалу. А які локації Ви б обрали для цього серіалу. Чи було у Вас в університеті улюблене місце?
У мене немає улюбленого місця в університеті. З будь-яким місцем тут пов’язаний певний спогад, цікава історія, певна особистість. Наприклад, ми зараз сидимо в цій аудиторії (Коворкінг центр СумДУ – ред.), тут була читальна зала, і я можу згадати багато чого, що відбувалося тут, так само, як і в читальній залі на третьому поверсі. Моє улюблене місце – це університет.
Чи були у Вас улюблені викладачі?
Принципово не хочу когось виділяти. Усі мої викладачі вкладаються в єдине розуміння «вчитель», і кожен справді чогось мене навчив. Розповім краще цікаву історію. Був у нас такий предмет – метрологія. На першу лекцію я не пішов, із другою також щось не склалося, ну і далі вирішив уже не намагатися навіть. Але на практики я ходив сумлінно, ми там щось вимірювали, розраховували, все це я робив і законно отримав свою четвірку. Не знаю, як зараз, але тоді було таке правило, якщо за практики ти отримуєш оцінку, і погоджуєшся із нею, то можеш прийти на залік або іспит, повідомити, що оцінка тебе влаштовує, і тобі її поставлять. Складність була в тому, що практики й лекції вели різні викладачі, а залік приймав саме той, хто читав лекції, і, зрозуміло, що на той час я викладача в очі не бачив. Вже потім, на інших курсах, ми познайомилися, я розповів йому цю історію, але тоді…
В один день ми мали отримувати заліки з фізкультури та метрології. Стоїмо з хлопцями в холі ЕТ-корпусу, домовляємось заходити разом, щоб я ненароком не підійшов до іншого викладача. Але так склалося, що я побачив викладача з фізкультури, і пішов ставити залік у нього, а тим часом мої хлопці отримали заліки з метрології. Що робити? Ну, вони і почали мені розповідати – тільки зайдеш, він сидить збоку, в синьому костюмі, трохи шкутильгає. І в цей момент відкриваються двері викладацької, і з них виходить чоловік у синьому піджаку, злегка кульгає, і весь потік починає тицяти в нього пальцями й кричати: «Костя, це він!». А тепер уявіть собі, що в цей момент відчув викладач, коли два десятки кремезних хлопців намагаються «ідентифікувати» його таким чином.
Чи був у Вас свій фірмовий метод підготовки до іспиту?
Цікаве запитання. Взагалі, я намагався до цього страшного моменту не дотягувати, я відвідував практики, заробляв гарні оцінки і на іспиті погоджувався з тим, що заробив на практиках. Але, звичайно, були такі іспити, де викладачі «мріяли» побачити всіх тих, хто мав би ходити до них на лекції. А секрет був простий – хоч із третього разу, але треба скласти. Звичайно, я розумів, що дива не станеться, і хочу наголосити для студентів, котрі зараз читають цей текст – дива в студентському житті не буває, «халяви» не існує, хто б вам що не казав. Успіх приходить тільки як наслідок праці!
Існує думка, що студентська дружба – найміцніша і зберігається на все життя. Як для Вас? Чи підтримуєте стосунки з однокурсниками?
На жаль, ми дуже мало спілкуємося. Пройшло вже 25 років, люди змінилися, в кожного свої інтереси. Та й тоді більшість із нас десь працювали, займалися чимось ще окрім навчання. Це був дуже складний для нашої країни час – початок дев’яностих, і бути лише студентом виходило доволі складно.
Ми вже трохи торкнулися вашої позанавчальної діяльності в студентські роки. Розкажіть, будь ласка, більше про те, як Ви проводили свій вільний час?
Якщо порахувати за день, то навчання – це три-чотири пари, а потім починається позанавчальна діяльність. Коли я був студентом, ніхто ще не знав про мобільні телефони, інтернет, телебачення – всього три ТБ-канали, тому студенти проводили свій вільний час зовсім не так, як зараз. У спортзалах університету світло не гасло до пізнього вечора, з актової зали нас виганяли близько десятої вечора, бібліотека працювала також дуже довго – сьома-восьма вечора – а тут ще були люди, читали книжки. В кожного було своє захоплення, хобі. Я для себе тоді обрав культурно-масову діяльність – «Інтеграл», КВН, виступи, концерти.
Розкажіть про Ваші перші кроки на сцену.
Відправною точкою став легендарний захід, на який приходили і зараз приходять люди з інших ЗВО – «Золотий інтеграл». Далі ми вже почали готуватися до КВН. У цьому напрямку в СумДУ завжди була спадковість поколінь – приходили нові студенти на перші курси, і їх готували досвідчені старшокурсники. Це все завжди відбувалося на ентузіазмі – підготовка, репетиції, виступи. Я був першокурсником, мене готували до виступів, далі вже я допомагав молодим засвоювати цю науку.
Я пройшов цікавий КВНівський шлях, від першого візуального знайомства з «Ексцентриком», захоплення і мрії, до виступів з цими людьми потім на одній сцені. А далі мене вже запросили до СумДУ керувати командою КВН «П’ятий елемент», саме цим хлопцям я передав естафету, і період «Тіке Тихо» проходив уже без мене. Руслан Солоха, Саша Бондаренко, Андрій Любченко, Саша Торопов були ще зовсім юними, коли я прийшов працювати, але це були не хлопці, це була бомба! Самі писали сценарії, танцювали, співали – все робили самі. Я сидів у залі та насолоджувався їхніми номерами й інколи «отримував на горіхи» за виступи.
Коли я йшов із університету, поставив хлопцям задачу – потрапити в телевізор. І коли на центральному каналі оголосили «Тіке Тихо», Суми», я безмежно ними пишався. Насправді, це не моя заслуга, але мені було дуже приємно – вони виявилися на десять голів вищими за мене і здійснили мою мрію.
У Ваш ювілейний рік випуску з університету, які відчуття від того, що маєте диплом СумДУ? Чи легко було отримувати роботу з нашим дипломом?
На останніх курсах навчання в університеті я вже працював на телебаченні. А коли влаштовувався туди, мене запитали про освіту – те, що я навчався в цьому університеті, справило гарне враження. Це була робота не за фахом, і взагалі я не надто бачив себе співробітником заводу, але зараз я працюю начальником служби охорони праці ТОВ «Гуала Кложерс Технологія Україна» – на заводі, гадаю, що це моє покарання (сміється). Насправді, там дуже прискіпливо ставляться до підбору кадрів, окрім диплома дивилися на фахові знання, досвід роботи, знання іноземної мови... Що ж стосується саме диплому СумДУ – це своєрідна візитівка не тільки для нашого міста.
І, наостанок, що б Ви побажали університету у рік ювілею?
Я завжди дивуюся, коли ювіляру бажають те, чого в нього і так вдосталь. У такому випадку мені хочеться побажати людині, щоб іще багато-багато років їй нічого було бажати. Так і з СумДУ – навіщо бажати йому успіху, коли, дивлячись на його досягнення, бачиш, що він має і успіх, і процвітання. І хай саме так буде завжди. Єдине, чого хочеться – щоб ті іноземні студенти, котрі, на жаль, опинилися за межами України, повернулися сюди.
СумДУ – це бренд. Він вартий набагато більше, ніж закордоння – невідомі заклади з красивими дипломами. Це навчальний заклад, який має не тільки свою історію, але й найдорожче – своїх викладачів, студентів, та випускників.
Спілкувалась героєм інтерв'ю Марина Садівнича
Фотоспогади – з особистого архіву Костянтина Каріха