укр 
eng 
Ігор Змисля вступив до Сумського державного університету в 1996 році. Тоді ще зовсім молодий студент вважав лікарів надлюдьми, а нині очолює один з найбільших в області медичних закладів, де надається допомога юним жителям регіону, - Сумську обласну дитячу клінічну лікарню, а також практикує як лікар-ортопед.
Наша зустріч присвячена 75-й річниці створення університету, тому розпочнемо одразу з головного питання: чому свого часу Ви обрали саме СумДУ?
Як тоді, коли я тільки думав про вступ до вишу, так і зараз, вважаю, що СумДУ – найкращий університет у нашому регіоні. Медичний факультет тільки розпочинав свою роботу – це був четвертий набір, але в мене вже були знайомі, які тут вчилися, і всі були задоволені. Про медицину я мріяв останні три роки школи, тож рішення вступати на медичний факультет СумДУ було для мене доволі виваженим. І я жодного разу не пожалкував про свій вибір.
А в якому це було році?
У 1996-му.
І це була суто Ваша ініціатива?
Абсолютно. Я був упевнений, що саме тут можна отримати необхідні знання, щоб повною мірою реалізувати себе.
Які спогади з’являються у Вас найпершими, коли згадуєте навчання в університеті?
Знаєте, це чудові роки життя. Місце, де дуже багато чого навчився, і найперше – я по-справжньому навчився вчитися. Свого часу я закінчив школу із відзнакою, але це був новий виклик, нові рівні вимог, нові знання, нові напрямки – взагалі все нове. Університет – місце, де дуже багато чого реалізувалося. На першому курсі я вперше брав участь в олімпіаді з хімії, вивчав нові мови, наприклад, латину, нові напрямки в науці: анатомія, гістологія, здобув навички роботи з пацієнтами.
Дуже багато вражень було саме від процесу навчання, багато спілкування. Це чудовий час, і я згадую його, як величезний поштовх до розвитку як людини, як студента та як лікаря.
Можете згадати свою улюблену аудиторію?
Анатомка. Те місце, де проводилося дуже багато часу, особливо в перші роки навчання. Там було взагалі щось нереально нове, цікаве. Що може бути цікавіше для лікаря, ніж будова тіла людини? Те, з чого все починається. Зараз я все ще практикую, за фахом я ортопед, і в своїй роботі часто повертаюся думками саме до нашої анатомки, це мені дуже допомагає.
А хто або що саме прищепило Вам любов до медицини?
У моїй родині не було лікарів до мене. Я розмірковував ще в середній школі, що б я хотів, ким себе бачив – це доволі складний вибір. Усі знайомі лікарі тоді здавалися мені трохи надлюдьми. Як вони можуть у цьому всьому розумітися? Однак зараз вважаю, що всьому можна навчитися. Було б бажання. Медицина – це велика праця, але вона надзвичайно цікава. Гадаю, якби довелося вибирати ще раз, я зробив би так само.
Чи були у Вас улюблені викладачі?
Звичайно були. Атаман Олександр Васильович. Зараз з нами його немає… але він величезного рівня викладач.
Салістий Станіслав Михайлович – він був завідувачем кафедри органічної, неорганічної та фізико-колоїдної хімії в 96-му році. Просто унікальна людина. Хімію я любив ще зі школи, але його рівень викладання був настільки потужним, що просто величезний відбиток залишив у мені. І я дуже вдячний, що саме він тоді викладав.
Як я зрозумів, Вашими улюбленими предметами були хімія та анатомія?
Так, перші роки. Потім мені дуже подобалася терапія, багато цікавого в цьому напрямку. Ортопедія – безумовно, тому зараз це моя спеціальність. Подобались рентгенологія і променева діагностика, а також – медична психологія. Це вже клінічні предмети.
Хірургія – я з першого курсу ходив на чергування, просився до лікарів у п’яту лікарню. Ніхто мені не відмовляв, брали на чергування, давали можливість навчатися. Лікарі там були просто чудові. Величезний плюс в медицині, що під час навчання ти вже можеш додатково отримувати практичну освіту: робота з пацієнтом, робота в операційній, дивитися на організацію цього – це дійсно сильна практика.
Чому Ви обрали саме ортопедію?
Ортопедія, як на мене, дуже особливий напрямок. Чому? По-перше, він складається з двох частин: окремо – травматологія, окремо – ортопедія. Вони пов'язані між собою, але кожна з цих частин цікава по-своєму.
Травматологія – ніби на кордоні між мистецтвом і чистою наукою… Від науки є чітка класифікація травм, досконало розбираються усі типи переломів, усі вивихи. Але робота з цими переломами – це вже мистецтво, побудоване на відчуттях рук хірурга, того, хто робить втручання. Кожна кістка в людському тілі – особлива історія про те, як її лікувати, як вона може травмуватися. Це дуже-дуже об'ємна спеціальність, і в ній завжди є простір, куди далі розвиватися.
Друга частина – ортопедія. Своїм пацієнтам я часто говорю – в ортопедії що не суглоб, так і безліч хвороб, які на нього припадають. У кожного суглоба, в кожній зв’язці, кожному сухожиллі є певна особливість, своєрідна цікавість. Тут є дуже великий простір для розвитку клінічного мислення. Немає людей, котрі скажуть, що вже все вивчили в ортопедії та травматології. Це така професія, де потрібно постійно тримати освітній процес, інакше залишишся за бортом. Ніби розбираєш унікальний механізм і намагаєшся зрозуміти, як він працює. Але це не звичайний механізм – він живий, він увесь час хоче самовідновлюватися, намагається себе врятувати – дуже розумна і навіть хитра система.
Ви – директор дитячої лікарні, тож працюєте виключно з дітьми?
Із дітьми працюю, звичайно, але й з дорослими теж. Тривалий час я працював саме з дорослими. Це моя найбільша аудиторія пацієнтів – вони знають мене, я знаю їх. Ми тримаємося одне одного, маємо багато про що поговорити.
Повернімося до студентських років. Чи брали участь в наукових конференціях або конкурсах наукових робіт?
Так, це було. Ще з першого курсу я почав брати участь у наукових конференціях. Це було завдяки професору Салістому. Навіть пам'ятаю тему своєї першої роботи: «Бактерицидні покриття в медицині» – про покриття медичних меблів фарбами, що мають бактерицидну дію. Я тривалий час готувався до виступу, мені це так подобалося, отримав величезне враження.
Пам'ятаю також, що писав реферати, але вже не згадаю, які саме. Час все-таки своє бере.
Розкажіть про Ваше дозвілля, бо студентство ж не лише сидіння за книжками.
Ще зі школи мені дуже подобався спорт. І коли я вступив до університету, також займався спортом, кілька разів на тиждень. Ми з другом відвідували тренажерний зал, я грав у футбол – завжди стояв на воротах, а також регулярно бігав. Біля медичного інституту в нас дуже мальовнича природа, сосновий ліс, у якому є такі стежинки, де можна вільно пробігтися і вранці, і ввечері. Дуже-дуже красиво, ще й річка поруч.
Значна складова дозвілля – спілкування з друзями, котрі зараз є моїми колегами. Це така якась особлива каста людей – усі одне одного знають, колись тривалий час десь мешкали поруч, спілкувалися, зустрічалися в компаніях. Це була своя історія.
Читання. Окрім навчальної та наукової літератури я завжди читав художню, і зараз намагаюсь читати, коли є час. Для мене це певний вид задоволення.
А як щодо культурно-мистецької діяльності. Можливо, брали участь у заходах, «Золотому інтегралі», наприклад.
Ні, в культурно-мистецьких заходах я принципово не брав участь. Справа в тому, що в школі я весь час був ведучим чогось. Я вів усе, що можна: був Дідом Морозом, проводив різні заходи, шкільні лінійки… Пам'ятаю відчуття, коли всі відпочивають, а я вчу слова, щось там провожу. Коли прийшов до університету вирішив нікому не розповідати про те, що я взагалі можу щось таке робити. Але зараз думаю, що це було неправильно. Мені, напевно, було б теж цікаво брати участь в цій особливій університетській історії.
І ще одне питання. Ви працюєте як з дітьми, так і з дорослими. Чи багато ваших знайомих із університету звертається до Вас, можливо, зі своїми дітьми або самі?
Ви не уявляєте, наскільки багато. Не тільки з університету. Коли до мене приходять мої викладачі, я радий, що можу їм допомогти, а їм не соромно звернутися до колишнього студента, якого вони навчили. Також звертаються мої шкільні вчителі. Дехто з них вже старшого віку, приходять із дітьми, зі своїми рідними або самі. Знаєте, є певна довіра цих людей до мене. Те, що вони знають мене як лікаря, як учня та студента і готові довірити своє здоров'я, для мене це дуже важливо і приємно.
Колись мій учитель ортопедії Шалімов Іван Миколайович казав, що професія лікаря на одну сходинку ближча до Бога. Коли я пройшов інтернатуру після навчання, він був першою людиною, хто мене практично за руку провів у саму ортопедію та травматологію. Я маю за це йому подякувати.
Які можете дати поради студентам, котрі навчаються зараз?
Перше – нічого не боятися. Коли я тільки вирішив йти в медицину, мені розповідали, що там страшенно важко. Насправді – ні. Якщо ти хочеш і готовий вчитися, все було добре. Звичайно, багато часу треба приділяти самонавчанню, багато чого треба брати від викладачів. Але це все дає можливість розвиватися так, як ні в якому іншому місці.
Без лікарів, які зустрічають дитину, коли вона народжується, і проводжають людину, котра йде від нас, не проходить жодне життя. Ми всі завжди десь поруч із лікарями.
Ваші побажання університету в рік ювілею.
Я б побажав університету не зупинятися в розвитку, тому що це дуже важливо. Насправді, університет весь час це й робив. Ще я б побажав пластично змінюватися, відповідно до вимог часу, відповідати викликам сьогодення, які є не тільки в медицині, а й у решті напрямків – сучасний світ розвивається дуже швидко, ці зміни просто вражають. Постійно впроваджувати щось нове. Залишатися таким же відкритим в плані студентського самоврядування, тому що воно, як на мене, виховує справжніх громадян країни. Також бажаю СумДУ пройти виклики, які зараз існують у нашій країні. Бути разом із нею в цей момент. Вітаю СумДУ з ювілеєм!
Спілкувався студент групи ЖТ-11 Захар Ювко
Фото – з особистого архіву Ігора Змислі