Як прифронтовому університету стати простором відновлення суспільства та генератором нових сенсів? Сьогодні Сумський державний університет активно реалізує свою «третю місію», зокрема допомагаючи захисникам та їхнім родинам знайти нові життєві горизонти через освіту й лідерство. Про практичні кроки реінтеграції, співпрацю з громадами та про те, чому саме ветерани стануть лідерами змін у країні, спілкуємося з директором Центру ветеранського розвитку СумДУ Олегом ТУЛЯКОВИМ.

— Пане Олегу, Ваша робота на посаді керівника Центру ветеранського розвитку розпочалася не з кабінетних нарад і зустрічей, а з ефірів на YouTube-каналі. Чому ви обрали саме такий, публічний та медійний формат для «старту»?

— Упевнений, що сучасна ветеранська політика не може починатися тільки з бюрократії. Вона має починатися з живої розмови. А будь-яка інституція, яка планує займатися ветеранською проблематикою, має спочатку встановити усталений контакт та започаткувати суспільно значиму взаємодію з цільовою групою.

Сьогодні суспільство переживає не лише військову, але й глибоку соціальну та психологічну трансформацію. І в таких умовах надзвичайно важливо повернути ветерана у простір публічності – не тільки як “об’єкт допомоги”, а як людину з досвідом, позицією та усталеними перспективами бути почутою і залученою.

Саме тому ми обрали формат відкритого медійного діалогу. YouTube-ефіри стали для нас  спробою створити простір довіри між ветеранами, молоддю, університетом і громадою. Наразі Україні критично потрібне відновлення горизонтальних зв’язків між людьми. Іноді одна чесна розмова може зробити для суспільства більше, ніж десятки офіційних документів.

Крім того, сучасний світ значною мірою існує у медійному просторі. Це почалося ще з пандемії – дискурси перешли у медійну площину, що вельми обмежило вплив інших комунікаційних форматів. Якщо університет хоче бути активним учасником суспільних процесів, він не може залишатися лише академічною інституцією у вузькому сенсі. Університет має ставати середовищем смислів, дискусій і суспільного діалогу.

— Ви вже встигли поспілкуватися в ефірі з кількома ветеранами. Яка головна емоція чи думка домінує у цих розмовах? Що зараз найбільше болить захисникам, які повертаються до цивільного життя?

— Мене вразило те, що у цих розмовах майже не звучить пафос. Натомість дуже багато – відповідальності, внутрішньої зібраності та бажання визначити своє місце у майбутньому країни. Фрагменти розмов про бойовий досвід наповнені глибинними емоціями стосовно сьогодення та майбутнього.

Наразі багато ветеранів перебувають у тому стані, який німецький філософ Карл Ясперс називав “прикордонною ситуацією”. Мислитель вважав, що саме у таких граничних переживаннях – війни, страждання, втрати, боротьби – людина починає по-справжньому переосмислювати себе і світ. Він писав: «Переживати прикордонні ситуації та існувати – це одне й те саме». Бачимо парадокс – шлях до справжнього розвитку може бути знайдений у стані критичних переживань.

Війна дуже різко змінює людину. І після повернення до цивільного життя ветеран часто стикається не лише з побутовими труднощами, а з глибшим питанням: як жити далі, у чому тепер полягає його місце і сенс участі у житті суспільства. Тому ветеранська політика не повинна зводитися лише до системи пільг чи адміністративного супроводу. Йдеться про значно глибшу річ – про створення простору, де людина може переосмислити власний досвід і перетворити його на силу розвитку громади та держави.

Тому одна з головних проблем ветерана після війни – це не лише фізіологічне відновлення і адаптація. Це проблема сенсу і соціальної ролі. Людина, яка пройшла війну, дуже гостро відчуває питання: “Для чого далі?” І якщо суспільство не запропонує простору для реалізації цього досвіду, виникатиме небезпечне відчуття ізоляції.

Водночас я бачу й інше. Багато ветеранів мають величезний потенціал лідерства, самоорганізації, відповідальності. Це люди, які в критичних умовах навчилися діяти, приймати рішення, працювати в команді. І мені здається, що Україна ще не до кінця усвідомила, наскільки потужним ресурсом розвитку громад може стати ветеранська спільнота.

— Чи став цей YouTube-проєкт для вас способом провести моніторинг потреб ветеранської спільноти перед тим, як спланувати роботу Центру?

— Безумовно. Але я б назвав це не просто моніторингом, а спробою зрозуміти внутрішню логіку ветеранського досвіду.

Іноді державні або соціальні інституції намагаються говорити про ветеранів без самих ветеранів. Ми хотіли піти іншим шляхом – дати можливість людям самим формулювати свої проблеми, очікування та бачення майбутнього.

Для мене ці ефіри стали способом почути не лише конкретні запити – щодо освіти, працевлаштування чи психологічної підтримки. Вони дозволили побачити значно глибшу річ: ветерани сьогодні шукають не лише допомоги. Вони шукають можливість бути співтворцями майбутньої України.

І це дуже важливий сигнал для університету, громад і держави загалом.

— Чому Центр ветеранського розвитку важливо мати саме на базі університету? У чому полягає унікальна перевага СумДУ в питанні реінтеграції ветеранів, підтримки їх родин?

— Університет – це не лише місце отримання знань та диплома про вищу освіту. У класичному розумінні університет – це простір формування людини, середовище мислення і розвитку. Саме тому Центр ветеранського розвитку на базі університету має особливе значення. Ветеран після війни потребує не лише соціальної підтримки. Він потребує нового життєвого горизонту. Освіта у цьому сенсі стає не формальністю, а інструментом повернення до активного життя, до професійної та суспільної реалізації. СумДУ має для цього дуже потужний потенціал. Це сучасний університет із сильним науковим, міжнародним та технологічним середовищем. Але не менш важливо інше – у СумДУ є атмосфера відкритості до нових соціальних викликів. Університет уже зараз стає простором діалогу між поколіннями, між військовим і цивільним досвідом, між освітою і реальними потребами суспільства.

У діяльності Центру ветеранського розвитку СумДУ може реалізуватися  “третя місія” університету – його активна участь у суспільних трансформаціях, розвитку громад, формуванні соціального капіталу та культури відповідальності. І мені здається, що саме у роботі з ветеранами ця місія набуває особливого змісту. Університет має бути  середовищем, де народжуються нові суспільні сенси, партнерства та моделі майбутнього.

І ще один аспект видається мені принципово важливим. Сумський державний університет має не лише інституційне, але й моральне право говорити з ветеранами про війну, втрату, відповідальність та майбутнє. Від початку повномасштабного вторгнення Суми стали одним із перших міст, що зіткнулися з російською агресією, а сам університет зазнав прямих ударів рф. У різні періоди війни були пошкоджені та частково зруйновані корпуси СумДУ, Конгрес-центр, освітня та культурна інфраструктура університету.

Тому для нас ветеранська проблематика – це не абстрактний соціальний напрям роботи. Це частина власного пережитого досвіду. І, можливо, саме тому між університетом та ветеранами сьогодні може виникати особливий рівень довіри – як між людьми та спільнотами, які пройшли через спільний прикордонний досвід війни.

Спільнота СумДУ разом з ветеранами пережила те, що вже згаданий нами філософ Карл Ясперс називав “прикордонною ситуацією” – станом, у якому людина і суспільство змушені по-новому осмислювати себе, власні цінності та відповідальність перед майбутнім. Війна для СумДУ не була абстрактною темою з новин. Університет пережив удари, втрати, загрозу руйнування звичного світу. І саме тому сьогодні між ветеранами та університетською спільнотою може виникати особливий рівень взаєморозуміння – як між людьми, які пройшли через спільний граничний досвід та навчилися працювати у такому стані, навчилися по-іншому цінувати людську гідність, солідарність та сенс спільної дії.

Мені здається, що після таких випробувань університет уже не може залишатися виключно освітньою установою у традиційному сенсі. Він має ставати простором відновлення суспільства, осмислення пережитого та формування майбутнього. І саме у цьому я бачу одну з головних місій Центру ветеранського розвитку СумДУ.

— Ви викладаєте на кафедрі психології, політології та соціокультурних технологій. Чи вливає цей фактор на організацію роботи Центру? Чи плануються спільні проєкти?

— Безперечно, впливає.  Як викладач філософських дисциплін стверджую, що сьогодні Україна переживає не лише воєнний, а й світоглядний рух – зміну самого способу розуміння людини, відповідальності та суспільства. Війна дуже різко поставила перед нами питання сенсу: що означає бути громадянином, що означає відповідальність за державу, за громаду, за іншого. У цьому контексті я згадую часто цитовані слова відомого німецького філософа: «Той, хто має навіщо жити, може витримати майже будь-яке як».

І це питання про «навіщо»  є для багатьох ветеранів одним з головних. А університет може допомогти людині не втратити це відчуття сенсу, а навпаки – перетворити складний життєвий досвід на нову форму участі. Справжня освіта – це простір осмислення себе і власного місця у майбутньому. Тому робота Центру ветеранського розвитку для мене є, насамперед,  соціальним проєктом, частиною критично  важливого процесу  формування нової культури відповідальності та співучасті в Україні.

Повертаючись до інших напрямів роботи кафедри, вважаю за потрібне звернути увагу на те, що психологія допомагає краще розуміти механізми адаптації людини після травматичного досвіду. Політологія – бачити ширший контекст трансформації суспільства і ролі ветеранів у майбутньому держави. А соціокультурні технології – шукати нові формати комунікації, взаємодії та суспільної інтеграції.

Україна потребує не лише фізичної відбудови. Вона потребує нової культури взаємодії між людьми. І університет може стати одним із центрів формування такої культури.

Щодо спільних проєктів – так, вони плануються. Причому не лише освітні чи психологічні, а й медійні, комунікаційні та дослідницькі ініціативи.

— Чи плануєте співпрацювати з місцевою владою, бізнесом та ветеранськими організаціями області?

— Так, і я вважаю це принципово важливим. Сьогодні жодна інституція не здатна ефективно працювати з ветеранською проблематикою ізольовано. Ветеранська політика має стати спільною справою університетів, громад, держави, бізнесу та громадянського суспільства. Лише тоді вона буде не формальною, а реально дієвою.

Особливо важливим я вважаю розвиток співпраці з територіальними громадами Сумщини.  Наразі саме громади стануть ключовим простором соціальної реінтеграції ветеранів. І тут надзвичайно важливо перейти від “рефлекторного управління” до стратегічного бачення розвитку.

Мені здається, що ветерани можуть стати критично важливою рушійною силою, яка допоможе “перевернути дошку” – вивести наше суспільство на шлях динамічного соціально-економічного розвитку на основі стратегічного, наукового та реалістичного плану суспільної трансформації. Війна створила надзвичайно складні виклики, але водночас сформувала новий тип людей – з досвідом життя у стані перманентної загрози, із високим рівнем відповідальності, здатністю діяти в кризових умовах і готовністю брати участь у розвитку держави та громад.

Окремо хочу зазначити, що для мене ця робота не є суто теоретичною. З 2021 року я очолюю Громадську раду при Сумській обласній державній, а нині – військовій адміністрації. Це консультативно-дорадчий орган, який об’єднує представників громадянського суспільства та бере участь у формуванні рекомендацій щодо регіональної політики.

І сьогодні ми вже розпочинаємо практичну роботу над залученням ветеранів до діяльності Громадської ради у статусі експертів та учасників профільних напрямів роботи. На мою думку, це дуже важливо. Ветерани повинні мати можливість реально впливати на формування місцевої політики, стратегій розвитку громад та регіональних управлінських рішень.

Фактично йдеться про формування нового механізму суспільної участі, у межах якого ветеранський досвід стає не периферійним, а стратегічно значущим для розвитку регіону .

Упевнений, що це і є один із перших практичних кроків до того, щоб ветерани стали тією критично важливою рушійною силою, яка допоможе нашому суспільству “перевернути дошку” – перейти від ситуативного «рефлекторного» реагування на загрози до стратегічного, наукового та відповідального розвитку.